Інспектори у дітей забрали останні крихти хліба та півсклянки пшона

«Адамчикова хата». У моєму селі вона дуже примітна була всі роки – міцна, дебела, в самому центрі і звали її Адамчиковою – за прізвищем голови колгоспу, що там жив. Насправді ж хата належала розкуркуленому Гаврилу Корнієнку. Його доля надзвичайна і потребує окремої розповіді. Наразі – спогади його сина, записані спеціальною комісією Конгресу США, яка вивчала Голодомор в Україні.

Спогади надані правнуком автора Олегом Корнієнком, який живе у Сумах, а зараз воює на українсько- російському фронті.

Питання: Будь ласка, подайте Ваше ім’я і прізвище.
Відповідь: Я називаюся Дмитро Корнієнко.

Пит.: Коли Ви народилися?
Від.: Я народився в 1918-му році [с. Авдіївка Понорницького р-ну – О.К] на Чернігівщині, то північна частина нашої країни або, як у нас говорили, Задеснення, із-за Десни. У 1933-му році наше господарство вже було розвалене, розвалили його ще в 1928-му році й грабувати там вже не було що. Стояли вже тільки голі стіни й всякі там голі склади чи амбари ще стояли. Худоби вже не було. Все позабирали. У нас склалась ситуація така, що батько був заочно суджений за вбивство місцевих комуністів, яких він не доконував. То була фальшивка. Але так складалося. Маму нашу судили на початку 33-то року на вісім років в’язниці, її арештували. Сестра моя [Ганна – О.К] 27-го року народження і ми осталися, але ще ніби в своїх стінах, і тому покійна бабця вирішила нами заопікуватися, бо не було кому.

Я пригадую такий епізод. Зайшла бригада, яка так називалася – по викотці хлібозаготівлі. До нас та вже заготівля не торкалася, бо ми не мали вже нічого, абсолютно нічого не мали. Ну й покійна бабця принесла нам, можливо, вона позичила в своїх синів, пів стакана пшона зварити нам кашу на вечір. То була пообідня пора. І вони найшли ту шклянку з тим пшоном, їх було десь може п’ятеро, переважно були чужинці, зауважив тільки два наших у тій бригаді. То один тільки як найшов: – Ага, пшоно. – І питався до решти: – Хто мав торбу з пшоном, щоб висипати то з стакана.

І оставили нам той стакан пустий. Коли вони оставили наше помешкання, то ми були абсолютно без жадної їжі. Не на завтра, а навіть в той час. Все було забране. І покійна знайшла кусок макухи, який вона нам зварила й ми, але в неї страшно живіт болів, я не думаю, щоб там ще щось було в тій макусі, але, можливо, було.

І так ми дочекалися весни. То був найтяжчий час. Наша бабця померла, і ми осталися вдвох. Ми вирішили тікати в ліс. У лісі в нас був оставлений хутір, який під час літнього періоду, там колись була й пасіка, і там властиво протягом літа було життя. Але коли комуністи то все забрали, то там вже нічого не було. Ну, ми вирішили податися туди, бо я їй пригадав, як я там качок диких капушив і шукав яйця і так далі. Однаково в селі нам вже не було чого робити. Одна була проблема – річка перед лісом і на мосту стояла охорона й нікого не пускала, а перейти вбрід – вода була холодна. То була рання весна. І ми сиділи майже чуть не добу, доки та охрана десь, може на обід, чи де, поїхала і ми таки міст перебігли. …

А вже в 1934-му році моїй сестрі вдалося зв’язатися з покійною мамою [Катерина Корнієнко/Бугрова – О.К], яка втікла з в’язниці, так їй вісім років не вдалося сидіти. То сестра доживала з мамою, а я доживав там під Києвом, де я вчився і закінчив школу. Отже, можна сказати, що той голод, який був тоді, наше село він мало зруйнував. Чому? Бо, на мою думку, там поміг ліс. Як вони не старалися не пускати в ліс, але люди таки йшли. Кора, листя, торішні оріхи, які зимували під снігом, і то все робило свій ефект. Риба в річці, якої там не бракувало, то що я можу сказати. Можливо, як я пригадую, в нашому селі, з наших селян може вмерло яких два десятки. Але чужинців, які йшли з півдня на північ, тобто в сторону Росії, в нас у селі закопали найменше яких дві тисячі. Чужинців. Я сам очевидець як діти сиділи отак, але не наші, й просили: –Дайте кусочок хлібу. Але хто тобі дасть, як ніхто не має. Вертаюсь назад, а воно вже померло.

skoropadskyj — Гаврило Корнієнко, батько автора спогадів, у строю другий від старшини, що вітає гетьмана Павла Скоропадського

Пит.: А в якому це було районі?

Від.: Це був Понорницький район, Чернігівська область.

Пит.: Чи Ваш батько брав участь у громадянській війні?
Від.: Брав. Був такий полк сірожупанників. І він там попав у полон до росіян.

Пит.: То він брав активну участь в українській громадянській війні?
Від.: Так. За що пізніше був позбавлений права голосу. І його потім гонили. Не за багатство, не за, розумієте, служби в царській гвардії, але номер один, корінь зла був –петлюрівський офіцер. І то за те його гонили.

Пит.: Цікаво, що монархіст пішов до Петлюри.
Від.: Слухайте, монархіст монархістом, але бачите так: поперше, що він був українець. Подруге, я думаю, що це найважніше, що він був походження козацького роду. Потретє, його тесть, то був якийсь, я не знаю, нащадок чернігівського полковника. Як він мав до того відношення, він був дуже багатий. І отже, можливо, що ця комплікація вона, можливо, як би сказати, побудила одне до другого. Бо той був надзвичайно національно свідома людина. Старий, він загинув якраз до терору, помер. Він любив дуже гарні коні й ті коні його забили. То йому не вдалося побувати в Сибірі. Бо вже так як мій хрещений тато, дядя. Мій хрещений тато десь і пропав на Сибірі, а дядю пізніше німці розстріляли.